Валентина Молчанець: «Є велика різниця – дивитися мотиваційний фільм, чи стати його головним героєм»

Валентина Молчанець: «Є велика різниця – дивитися мотиваційний фільм, чи стати його головним героєм»

«Все, що не вбиває – робить нас сильнішими!»… Багато хто з нас викидає цю, іноді дійсно затерту до дірок фразу за першої ліпшої нагоди. Але в реальному житті трапляються випадки, коли ця невмируща теза дійсно є лаконічним переказом кар’єрного шляху тієї чи іншої особистості. Вашій увазі – розгорнуте інтерв’ю зі спортсменкою збірної України з триатлону Валентиною Молчанець. Два роки тому вона зазнала важкої травми, яка поставила великий знак питання над її кар’єрою та й загалом повноцінним життям. Рівнянку збила вантажівка, як наслідок – компресійний перелом хребта і невтішні прогнози лікарів. Але в житті та спорті завжди є місце для дива! Згодом Валентина не лише повернулася на трасу, а й виграла чемпіонат Європи. Про це та інше – в нашому матеріалі.

Валентино, вітаємо тебе! Давай розпочнемо, як то кажуть, з початку – як і за яких обставин ти прийшла в триатлон?

Я прийшла в триатлон з плавання, у віці 18-ти років. В плаванні в мене були непогані результати – я займала призові місця на чемпіонатах України, здобувала титули чемпіонки України. Тобто, заняттю триатлоном передували 9 років плавання професійного. Чемпіон світу Михайло Романчук – мій одноклубник, ми з ним разом займалися всі ці роки: всі ті навантаження, всі ці серії я теж плавала. Тобто, до цього передували якраз заняття з Михайлом Романчуком та тренером Петром Борисовичем Нагорним (на фото, – ред.). Потім прийшла в триатлон, адже на плаванні повністю припинилося фінансування. Ну і тоді якраз був час для вступу в університет – ми починали менше плавати.

Коли я закінчила плавання, в мене вже не було доступу до басейну – доводилося домовлятися окремо з тренерами зі своєї рідної школи в Рівному, окремо домовлятися з директором, коли можна приходити плавати в групі зі звичайними відвідувачами басейну. А півтора роки тому в Рівному зустріла тренера Дмитра Стецюка, який раніше займався легкою атлетикою, потім перейшов сам у велоспорт, досяг великих спортивних досягнень в велоспорті і я почала з ним співпрацювати як зі спортсменом.

Ні для кого не секрет, що в Рівному не знайти багатих триатлонних традицій… Але, попри ці та інші складнощі, ти все ж таки вирішила спробувати себе саме в нашому виді спорту.

Все, за що я беруся – роблю по-максимуму і, де це можливо, не звертаю уваги на труднощі. Це стосується не лише триатлону! Тобто, коли я була на плаванні, звичайно, всі мої сили йшли на плавання і я старалась, підчитувала, з тренером розмовляла, обдумувала, ми все обговорювали, планували. Свої перші зароблені кошти я витрачала на якийсь збір чи на спортивний інвентар, чи той самий костюм, в якому треба буде стартувати. А в триатлоні – все те ж саме, що і на плаванні. Тобто, щоб досягти якихось успіхів, зрозуміло, що треба дуже багато працювати, мати ціль і йти до неї.

До речі! Як ти зараз виходиш з ситуації, коли зачинені всі басейни? Той таки Віталій Воронцов не приховує, що ніяк не дочекається потепління, а разом з ним і можливості плавати у відкритій воді.

Це якраз до тієї ж історії – до трудношів нам не звикати! Звичайно, всіх триатлетів і плавців, всіх учасників водних видів спорту б’є саме те, що немає водойм, немає де плавати, басейнів і так далі. Але насправді сухе плавання теж ніхто не відміняв! Так само не відміняли і роботу, яка також буде підкачувати м’язи та підтримувати хоч якусь спортивну форму. В попередні роки всі нормально плавали, не було ніякого карантину, всі відвідували басейни і там плавали по 6 км в день кожного дня. Але я мала певні проблеми з басейном – чи з тренерами, чи з директором басейну – і я, наприклад, могла відвідувати басейн в місяць разів десять, не більше. Це насправді дуже мало для триатлета! І, тим не менше, в мене виходило показувати непогані результати на змаганнях. Український спортсмен, як і весь український народ –  ми більш загартовані й можемо дещо перекривати за рахунок своєї сильної ментальної сторони.

Триатлон – специфічний вид спорту, де вік, звісно, має значення. Але триатлон сміливо можна назвати видом для «спортсменів-довгожителів». Тобі зараз 24 роки – як ти оціниш рівень своєї готовності? Ти зараз тільки на початку шляху, в зеніті своєї кар’єри, чи вже думаєш про завершення?

Я сподіваюся, що я зараз починаю розкриватися. Відомі тренери, які підготували дуже багато спортсменів, чемпіонів в Америці та інших країнах світу кажуть, що спортсмену в триатлоні треба виступати мінімум 7 років, і потім вже можна говорити про якусь динаміку. Тільки після семи років він щось може показати.

Мені відомо, що не так давно мали місце певні дуже серйозні обставини, під тиском яких ти могла закінчити спортивну кар’єру…

Так, на жаль в мене було чимало серйозних травм. Були переломи, були операції, але найсерйознішою була травма півтора роки тому, в 2018 році. Їхала тренування, їхала по своєму напрямку на обочині з правої сторони. Ззаду їхала вантажівка – це було літо, сліпило сонце, і водій вантажівки просто зніс мене. Він врізався в мене і зніс мене на швидкості… Вже потім сказав, що дуже сліпило сонце, він захотів дістати окуляри і в цей момент, коли їх діставав – якось раптово з’явилась я!

Мені поставили діагноз – компресійний перелом хребта. Сказали місяць повністю лежати, не вставати, голову не піднімати, їсти не піднімаючи нічого – з трубочки, руками не ворушити, ноги теж не піднімати, тобто, звичайно, в туалет під себе. І ось так от цілий місяць, а потім вже будеш трохи розходжуватись. Це все схоже на якийсь мотиваційний фільм. Але коли ти сидиш на дивані й дивишся цей фільм, то все добре! А коли ти стаєш головним героєм такого фільму, то не дуже це гарно і виглядає насправді…

Попри це, з часом підвівшись на ноги ти вирішила повернутися до занять спортом!

Через 3-4 місяці лікарі казали: «Ти що, який спорт? Ти навіть на Чемпіонаті України нічого не зможеш досягти – там всі здорові, а ти з переломами. В тебе немає ніякого шансу». В один прекрасний момент це було таке перенасичення – до якого лікаря не зверталась, всі одне й те саме, в один голос говорили, що ти не зможеш, не можна. Але моє життя – в моїх руках, і кожен має право вирішувати. І кожен має право, або когось слухати і це все в голову приймати, або не слухати, мати свою думку і все робити правильно і акуратно.

До цього мене підтримувала тільки моя мама. Батько та інші рідні були проти взагалі спорту – бо в тебе ж навчання і спорт погано впливає на здоров’я, на освіту і так далі. А після цієї травми всі ще більше почали крутити пальцем біля виска, коли я почала знову тренуватися і займатися, взагалі показувати намір повернутися до спорту.

Перед тим, у мене ще передувала травма – перелом ключиці, мені робили операцію в Іспанії. Сталося так, що я не пам’ятаю, як я впала. Настільки був сильним удар, що пам’ять повністю відшибло, як то кажуть. Я взагалі не пам’ятаю, що сталось! Після цього було дуже страшно сідати на велосипед, їхати, бо ти не знаєш, як це сталось. Тепер маю невеличкі психологічні наслідки цих травм. Раніше коли їздила на вело – ніколи не оберталась назад. Але тепер, вже півтора роки пройшло після цієї страшної історії, але я досі ще їду і дуже часто помічаю за собою на тренуванні, що я просто-на-просто часто обертаюсь назад.

Щоби щоразу повертатися у спорт після таких ударів долі – треба мати серйозну мету! Якою є твоя мета, якщо не секрет?

Є мета, звичайно… Але мені здається, що головним є жага спорту як такого. Бо якою б не була мета, якщо процес тобі не подобається, то цієї мети важко буде досягти. Одразу хочу сказати, що моєю метою не є Олімпійські Ігри – в нас не та країна, де в нашому виді спорту можна всерйоз ставити таку ціль.

Як нагорода за терпіння, жагу до перемоги і віру в ласні сили – золота медаль континентальної першості з акватлону! Цього літа в Румунії ти стала чемпіонкою Європи з акватлону серед молоді! Чи можна це досягнення назвати твоїм, станом на зараз, головним здобутком у кар’єрі?

Напевне, так! Принаймні, люди зі сторони сказали б, що найвагоміший здобуток у моїй спортивній кар’єрі – це перемога на чемпіонаті Європи. Дожам, що до цього на молодіжній Європі передували друге і третє місця, тобто у мене зараз повний комплект! Але особисто для мене найбільшою перемогою є – і це зрозуміють тільки я, моя мама, тренер, – це було третє місце на чемпіонаті України в Запоріжжі, яке я завоювала після 6-ти місяців відновлення від травми.

Поділитися цією публікацією


X